Андрій Панчишин - Збірка пісень

Андрій (Андрей) Панчишин / Збірка пісень (Сборник песен)
Жанр: Авторская песня
Страна: Украина
Год издания: 1989
Аудиокодек: MP3
Тип рипа: tracks
Битрейт аудио: 128 kbps
Продолжительность: 1:23:44
Треклист:
01. Брехунець
02. День злодія
03. Гей, нумо хлопці, до зброї
04. Корида
05. Металева пісня
06. Наливаймо браття
07. Обережно СНІД
08. Оголошеня
09. Павлик Морозов
10. Пісня про Кагановича
11. Площа Ілліча
12. Слимачок
13. Сурми зазоріли
14. Відео, відео
15. Я маю право
16. Баскервілі пес
17. Чорний день
18. Чортове колесо
19. Два голоси
20. Кохана
21. Коли вже воювати на війні
22. Мері, Мері
23. Народився богатир
24. Ніде ніде мене нема
25. Сахара
26. Стихає шум останнього трамваю
27. Тук, тук, тук
28. В незвіданім всесвіті
29. Вікно, в якому видно було світ
30. Вітерець
31. Вулиця без назви
32. Вилитий я
33. Я намалював
34. Якщо в тебе....

Об исполнителе (группе)

Андрій ПАНЧИШИН: Пишаюся чином Києва
Він приїхав на велику акцію до свого рідного міста, щоб передати йому вітання від Києва. Щасливий був опинитися знов у Львові і побачити, що Львів так гарно бавиться в революцію, хоча вона відбувається в Києві. Переконався, що тут нема кого агітувати: Львів настільки одностайний, що це втрачає сенс. Тут йому просто можна було ділитися з людьми радістю, яка вже не мала політичного забарвлення. У Львові йде забава, Львів повірив у свою перемогу. І вже не треба ще раз перемагати. Перемога сталася там, у Києві. Йому байдуже, чи буде він співати, чи ні, він не рветься на сцену й до ефіру, сам собі він уже все довів іще 15 років тому. Він стільки багна побачив в 1990-х, коли невідь-звідки вповзали 'спасителі нації', 'геніальні' співаки й поети, яких перед тим і чути не було, та вони затерли свіжий сміх буквально кількох (але яких!) голосів із кабарету 'Не журись!', що тепер непокоїться, чи не трапиться таке саме. Це ж Галичина, зі своєю специфікою. На його погляд, у Києві зараз по-іншому. Він знає, що його колега Віктор Морозов дуже хотів приїхати з ним до Львова, але не зміг, і це, може, й на ліпше, коли у Львові така невизначеність із виходом на сцену. Із них, колишнього колективу 'Не журись!', зараз кожен сам по собі, бо є самодостатньою і вартою уваги творчою особистістю. Часами йому трапляється зустрітися на одній сцені волею випадку із Тарасом Чубаєм, Марійкою Бурмакою , Едуардом Драчем, Віктором Морозовим. Він не думає, що варто докладати зусиль для відновлення естрадного театру, хоча пізніше це може трапитися. Питання, чи є в цьому потреба. Торік вони зійшлися на ювілейний концерт і переконалися, що доброго в них більше, ніж протиріч відтоді, коли їм випало важке випробування легкими славою, грішми, коханням. Вони не стали старшими, але зрілішими, розумнішими, толерантнішими. Якщо він буде переконаним у необхідності зібратися знову, тоді він не скаже 'ні'.
-- Андрій Панчишин тепер киянин, що він там робить?
-- Приєднався до київського товариства в той час, коли у Львові просто нічого було робити. Це був приблизно 1993 р. -- у Львові не було до чого рук докласти. Тут був нікому не потрібен, та й час був гнилий, паршивий. Поїхав із великим скандалом, коли пам'ятаєте: перед від'їздом набив морду депутату Лемику в сесійному залі Львівської міськради за те, що він підняв руку на мою дружину. І тоді під Ратушею зійшлися всі журналісти на наш захист. Поїхав до Києва як власкор 'Експресу', але ми дуже швидко розійшлися в тому, що цікавило реакцію, і що хотів робити я. Потім працював у газеті 'День' на культурі з одним із найкращих київських журналістів -- Віталієм Коцюком, який трагічно загинув: його побили й підпалили. Це легендарна людина в Києві. Він робив газету, через яку пройшло десятки людей, котрі зараз складають еліту середньої генерації української літератури. Після смерті Коцюка я також пішов і з тої газети з різних причин. Рік працював у прес-службі Фонду державного майна. Цікава була робота, до речі, бо ми її організували по-львівськи: щодня виходили релізи, мали свої 4 сторінки в газеті 'Факти', зібрали найкращих журналістів. Але після того, як 'пішли' Ланового, я теж звідти пішов разом із ним і командою. Працював в газеті 'Час' В'ячеслава Максимовича Чорновола фактично до його смерті. Потім та газета зійшла на пси. А далі був у Сашка Кривенка в 'ПІК' десь рік. Це також була цікава робота, тому що саме там була нормальна журналістика. Тобто не було ані натяку на цензуру чи редакторську диктатуру. Далі пішов в газету 'Влада і політика'. Була непогана газета, хоча проіснувала недовго, тому що її перекупили донецькі, й тепер вона називається 'Власть і політіка', виходить на дуже гарному папері, але ніхто її не читає.
-- А тепер Ви де?
-- Останні півтора року працюю в журналі 'Президент'. Але, певно, й звідти піду через дуже неприємну ситуацію. По-перше, хлопці затримали номер, бо не знають, кого давати на першу сторінку: чи Ющенка, чи Януковича. Це дуже грубий дорогий журнал, переважно зовнішньополітичного спрямування. Він майже не продається через мережу торгпреси. Уміщує портрети видатних політиків світу, проблемні матеріали. Я почав туди залучати гарних авторів. В останньому номері вийшла дуже гарна стаття професора Грабовича про вибори в Америці. Але, на жаль, змушений буду піти з того видання. Судіть самі: я через свої канали домовився із паном Саакашвілі про інтерв'ю, а журнал перед виборами економив гроші аж так, що на квиток не знайшлося. Значить, солідного журналу нема. І нема там що робити.
-- Таким безкомпромісним Ви є і в творчості?
-- Що ж до творчості, то я зараз майже не співаю. Хіба час від часу хтось запросить. Пишу для себе. Причому більше прозу. У справах виборчих не був заангажованим. Було кому й крім мене, якихось запрошень не було. Мої делікатні спроби про себе нагадати відгуку не знайшли. Проте старався робити , що можу. Скажімо, перед виборами я співав на вулицях. На Контрактовій площі для студентів з 'Пори' просто на вулиці між наметами майже дві години співав. Голос собі так зірвав, що тижнями говорити не міг після того. Я хотів їх підтримати, адже в мене достатньо багато цікавих нових речей з'явилося, достатньо актуальних.
-- Якого жанру?
-- Іронічно-сатиричного. Наші поводирі з майдану абсолютно слушно зауважують, що таргани бояться світла. Але бандюки найбільше бояться сміху. Пригадайте, чим ми комуну взяли? Ми на неї з ломами ішли? Ні. Ми з неї сміялися! У революції кінця 1980-х участь 'Не журись' була беззаперечною. Ми били сміхом. Зараз також сміх повинен бути на кожному кроці. Тому пишу таке:
Коли остання впаде голова,
Поточиться і перелічить східці,
Пом'янете мої дурні слова.
Що Я -- остання літера в абетці.
На Я розпочинається Яйце,
Дурним студентом кинуте в лице.
Яйце куряче хлопчик кинув гордо,
На жаль, не вцілив в жирну морду.
У Станіславі вписявся бандюк,
А нині ходить гордий, як індюк.
Адно яйцо увідєл і патух,
А нончє вишиваєт, как пєтух...
Коли криваві скінчаться жнива
І стане тихо на усьому світі,
Пом'янете мої дурні слова,
Що Я -- паслєдня буква в алфавіті!
Можу й заспівати.
-- А на Майдані незалежності не співали?
-- З понеділка після повторного голосування (за винятком одного дня, коли перемерз і застудився) я старався по 6-7 годин бути на майдані. Просто бути. Тому що, крім мене, там є кому співати й виступати. А от бути, протестуючи власною присутністю, -- це ніхто, крім мене, за мене не зробить. Окрім того, що я там просто є, я спостерігаю й роблю якісь висновки. Я щасливий від того, яким небайдужим і гордим зробився Київ. Це зараз туди приїхала вся Україна, а починали кияни! І я не скажу, що там українців було більше, ніж росіян: Київ вийшов увесь. Я шалено щасливий від того настрою, який там панує. Люди усміхнені, доброзичливі. Коли туди випадково заходять синьо-білі, їх беруть попід руки, ведуть у намет, дають їм добре поїсти, поять гарячим чаєм, а тоді кажуть: 'А тепер ідіть і кричіть далі за свого Януковича'. Але половина із них залишається, знімають свої символи, вбирають помаранчеве, виправдовуючись: 'Нам сказалі, шо сдесь тупиє бандєровци сабралісь, а тут нормальні люди'. Якщо на майдані бачиш п'яного (особисто я за весь час бачив тільки два рази таких, які щойно приїхали, дорогою 'грілися' і ще не встигли 'просохнути', бігають майданом з прапорами, і кричать 'Янукович -- п.....с'), до них одразу ж під