Война - украинский счет / Війна - український рахунок

Война - украинский счет / Війна - український рахунок

Год выпуска: 2002
Страна: Украина
Жанр: Документальный, Исторический
Продолжительность: 9 серий по 30 минут
Перевод: Отсутствует
Звуковая дорожка: украинская
Телеканал: 'Студия 1+1'
Режиссер: Сергей Буковский / Сергій Буковський
Описание: Никакой войны в Украине, как известно, не было, делалось все то в Советском Союзе. Да и была ли сама Украина - большой вопрос к господам из галичанских закоулков, которым пригрезилось что-то такое самостоятельное и автономное. Следовательно вести речь об итогах Второй вселенской баталии из украинской колокольни было чем-то недопустимым. Эвон же Александр Довженко попробовал - в сценарии “Украина в огне” - и что с того вышло? После обсуждения на самой “горе”, у самого товарища Сталина, его наградили “Дурной болезнью” - национализмом. Так он к самой смерти и не смог вылечиться.
Каждая из девяти серий имеет свою проблемно тематическую определенность.
Огромное количество военной хроники, нередко той, которую мы до сих пор не видели. А когда и видели, то в другой интерпретации. Но главная “фишка” ленты - свидетели. Наши современники, люди, для которых война является частью, нередко главной, самой существенной, их судьбы. Автор фильма пытается сохранить объективность, предоставляя слово людям, чей взгляд на событии иногда диаметрально противоположный. Но это не суд - обвинительных интонаций действительно не заметно. В значительной мере адресатом картины являются будущие поколения: для них в настоящее время сущие должны изложить факты и свое понимание событий.
Качество: TVRip
Формат: AVI
Видео кодек: MPEG4 (DivX 5)
Аудио кодек: MP3
Видео: MPEG4, DivX 5, 512x384 (4:3), 25.000 fps, 1 023 Kbps (0.208 bit/pixel)
Аудио: MP3, 48.0 KHz, 1 ch, 96.0 Kbps, CBR

Описание на Украинском
Ніякої війни в Україні, як відомо, не було, діялося все те в Радянському Союзі. Та й чи була сама Україна - велике питання до панів з галичанських закутків, котрим примарилося щось таке самостійне й автономне. Відтак вести мову про підсумки Другої вселенської баталії з української дзвіниці було чимось неприпустимим. Он же Олександр Довженко спробував - в сценарії “Україна в огні” - і що з того вийшло? Опісля обговорення на самій “горі”, за участи самого товариша Сталіна, його нагородили “дурной болєзнью” - націоналізмом. Так він до самої смерти і не зміг вилікуватися.
Пригадується й інший приклад з історії кіна. У 1970-ті в СРСР було зроблено 20-серійний фільм, котрий мав два варіанти: для співвітчизників і для Заходу. За кордоном він демонструвався під назвою “Невідома війна”. Багато в чому вона продовжує бути такою. Надто багато матеріалу поховано під величезним шаром ідеологійних мітів, а то й просто відвертої неправди. Сергій Буковський, якого ми знаємо по багатьох яскравих публіцистичних роботах (“Завтра свято”, “Знак тире”...), вирішив спокійно, наскільки це може дозволити драматичний матеріал, та неупереджено розібратися в тому, чим же була війна саме для українців, тих, хто жив і живе на вітчизняних теренах. Цим і пояснюється, напевно ж, та стриманість, яку неважко побачити в інтонації фільму, в його стилістиці. Автор старанно уникає прокурорсько-обвинувальних інтонацій, він просто слухає голоси минулого. Насамкінець він обмовиться щодо свого кредо: “Вдивляючись без гніву, ми зберігаємо надію на майбутнє”. Це близько одному з інших формулювань роботи з пам’яттю: історія - це країна фантазії, куди ми вкладаємо наші прагнення та надії на майбутнє (Гайден Вайт, у переказі Наталі Яковенко).
“Без гніву” - саме так. Бо ж інакше виходить, що ми закладаємо під майбутнє вибухівку. Коли “червоних” трясе при одній згадці про “бандер”, коли “західняки” вважають, що отих “совітів”, попри їх старість, належить перевішати і перестріляти… Не буде в нас України за такого підходу. Історія завжди стукає в наші двері, але її не треба впускати аж так глибоко у сьогоднішні справи. Історії - історієво. Бо це наш проект завтрашнього, уявлення про те, яким буде майбутнє. Ви хочете, аби і в ньому зберігався антагонізм і вся та алогічна дурня, часто кривава? То знайте, ви не хочете добра своїм дітям й онукам. Вам прагнеться, аби й вони воювали з привидами минулого. Буковський закликає взяти шинелі й розходитися по домівках. Нехай історики розбираються у фактах і коментарях, а ідеологійну збудженість на поріг більше не пускаймо.
Кожна з дев’яти серій має свою проблемно-тематичну визначеність. У першій, скажімо, розбираються з тим, що ж відбувалося насправді в перші трагічні місяці війни, коли радянські війська зазнали колосальних втрат і відступили вглиб країни. Що це було? Чи тільки прорахунки воєначальників, чи й ще щось? Ретельно зіставляються факти і версії: одні відкидаються, інші виставляються, без найменшого акцентування, на суд глядачів. Останнім запропоновано виступити і в ролі слідчих, і в ролі адвокатів. Надто трагічний матеріал, хоча Буковський належить до покоління, яке народилося вже в 1960-ті і цим він сам (а це його голос, його авторське інтонування подій за кадром) пояснює своє сприйняття війни.
Величезна кількість воєнної хроніки, незрідка тієї, яку ми досі не бачили. А коли й бачили, то в іншій інтерпретації. Та головна “фішка” стрічки - свідки. Наші сучасники, люди, для яких війна є частиною, нерідко головною, найсуттєвішою, їхньої долі. Автор фільму намагається зберегти об’єктивність, надаючи слово людям, чий погляд на події подеколи діаметрально протилежний. Але це не суд - обвинувальних інтонацій справді не помітно. Значною мірою адресатом картини є майбутні покоління: для них нині сущі повинні викласти факти і своє розуміння подій.
Головне, звичайно, факти. Хоча як відділити їх від конкретних людських переживань? Буковський і не відділяє, він їх, сказати б, відтіняє - емоціями і судженнями інших людей. Задля стереоскопії, задля того, аби можна було викласти загальну картину подій. Чи не вперше я побачив і почув з екрана про те, що знав із розповідей моїх рідних. У 1943-му до Радянської армії забирали всіх, починаючи з 16 років. Поспіхом навчали тримати в руках ґвинтівку і, навіть без обмундирування і зброї, гнали в бій. “Уб’ють сусіда - візьмеш його ґвинтівку”, - так пояснює один зі свідків, якому дивом вдалося уціліти (моєму батькові так само, інакше не писати б мені цих рядків). Скільки полягло тоді, скільки життів не дістали свого продовження… Власне, фільм і починається зі страшної статистики - за роки війни населення України скоротилося на чотирнадцять мільйонів (у сорок першому їх було 41, у сорок п’ятому - 27). У цій цифрі і сховано головний український рахунок: народ не жаліли, до нього ставилися як до бидла, до гарматного м’яса. Фашисти керували театром воєнних дій - як з одного боку, так і з іншого.
Раз по раз документаліст Буковський звертається і до своїх колеґ старшого покоління. Ось Ізраїль Ґольдштейн розповідає про те, як у перші місяці війни від них вимагали, аби показували німецьких полонених. Та звідки ж їм було узятися? Але ж тре’. Ян Мєстєчкін оповідає про складнощі роботи у перші повоєнні роки, коли він знімав те, що відбувалося в Західній Україні. Мимохіть, як прохідна деталь, зрине інформація про те, що на території студії “Укркінохроніка” за років окупації знаходився центр фашистської пропаґанди. По війні, виходить, також - тільки уже радянської. Ретельно творилася потрібна владі версія історії - дальньої та ближньої. Кінематографісти то корилися законам тієї пропаґанди, то чинили спротив. Не було б того спротиву - не постав би й документальний серіал Буковського.
Величезна кількість хроніки воєнних та повоєнних літ. Найбільше запам’ятовується те, що пов’язано з людьми цивільними. Ось бої за Київ, коли німці звеліли усім забиратися геть з міста. Один із свідків, жінка, розповідає про те, як вісім сімей ризикнули і залишилися в домі. Як на два тижні у них - на все про все - лишалося двоє відер води і три банки варення. Як окупанти прагнули замести сліди і почали виривати трупи у Бабиному Ярі й спалювати їх. У повітрі зависнув запах гару й людського м’яса. Аби пом’якшити емоційний удар (а він відбувається, таке запам’ятовуєш назавжди) режисер продовжує екранну оповідь монтажем світлин єврейських сімей і закадровою молитвою ребе. Промовляють, голосять душі замучених, і хіба ж не досить ць